Ліна Василівна Костенко — поетеса, чия творчість пронизана глибокою любов’ю до природи. Її вірші втілюють не просто спостереження за світом, а справжнє враження від гармонії, яку вона відчуває в кожному дереві, квітці чи подиху вітру. Для Ліни Василівни природа — це не лише фон для людських почуттів, а й невичерпне джерело натхнення, що допомагає заглянути в глибини душі. В її творах природа завжди близька і зрозуміла, вона стає відображенням внутрішнього світу, дзеркалом для роздумів і пошуків.
Ліна Костенко: видатна поетеса української літератури
Ліна Костенко є однією з найяскравіших постатей української літератури XX–XXI століть. Її творчість вирізняється глибоким інтелектуалізмом, філософською глибиною та винятковим мистецтвом слова. Як представниця покоління “шістдесятників”, вона стала символом свободи думки, громадянської відповідальності та моральної незламності. Її поезія й проза вражають не лише багатством художніх засобів, а й здатністю розкривати найважливіші питання людського буття.
Формування Ліни Костенко
Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року в місті Ржищів, Київська область. Інтелігентне родинне середовище та любов до літератури стали основою її майбутнього творчого становлення. Закінчивши Київський педагогічний інститут у 1950 році, вона продовжила освіту в Московському літературному інституті, де навчалася з 1952 по 1956 рік. Саме в ці роки розвинулися її унікальний поетичний стиль і світогляд.
Літературний дебют Ліни Костенко
Перші кроки Ліни Костенко в літературі були стрімкими. У 1957 році вийшла її дебютна збірка “Проміння землі”, яка одразу привернула увагу літературної спільноти. У 1961 році побачила світ збірка “Вітрила”, де авторка почала розкривати свою здатність майстерно поєднувати ліризм із суспільно значущими темами.
Творчий шлях Ліни Костенко
Ранній період творчості (1957–1963)
У цей час її поезія була наповнена життєствердними мотивами, роздумами про природу та людину. Збірки “Проміння землі” та “Вітрила” стали основою для подальшого розвитку її стилю.
Період мовчання (1963–1977)
Через ідеологічний тиск радянської влади твори Ліни Костенко не друкувалися. Проте цей час став періодом внутрішнього зростання й написання знакових творів “у шухляду”, зокрема історичного роману у віршах “Маруся Чурай”.
Зрілий період творчості (1977–сьогодні)
Повернувшись до активного літературного життя, Костенко видала низку збірок, серед яких “Над берегами вічної ріки”, “Неповторність” і “Сад нетанучих скульптур”. Вона також написала роман “Записки українського самашедшого”, який став маніфестом громадянської свідомості.
Поетична майстерність Ліни Костенко
Ліна Костенко вирізняється багатогранним поетичним талантом, її стиль поєднує:
- Афористичність мови.
- Глибоке філософське звучання.
- Витончену метафоричність.
- Поєднання історичних і сучасних тем.
Її вірші є одночасно ліричними й суспільно гострими, відображаючи прагнення до свободи й справедливості.
Культурна спадщина Ліни Костенко
Ліна Костенко створила новий тип інтелектуальної поезії, яка формує культурну й національну самосвідомість. Її твори, такі як “Маруся Чурай” та “Берестечко”, стали класикою української літератури, а її громадянська позиція надихає нові покоління.
Ліна Костенко — це символ незламності, вірності своїм ідеалам і боротьби за правду. Її творчість є унікальним явищем у світовій літературі, яке має особливе значення для української культури й суспільства.
Природа у світогляді Ліни Костенко
Для Ліни Костенко природа є не лише втіленням краси, а й універсальним кодексом законів, які формують гармонію світу. В її поезії природа постає як вічне джерело натхнення, що пробуджує душу до глибоких роздумів і творчості. Вона сприймає навколишнє середовище не лише як естетичний простір, але як дзеркало людської сутності, де кожна квітка, дерево чи річка нагадують про єдність життя та безперервність його циклів.
У своїх віршах Костенко майстерно зображує момент поєднання людини з природою, коли вона стає частиною великого й гармонійного цілого. Ця єдність наповнює людину внутрішнім миром і допомагає знайти відповіді на складні питання буття. Через природні образи поетеса говорить про важливість душевної рівноваги й здатності бачити у простому те, що має глибоке значення.
Крім того, природа в її творчості виконує роль морального вчителя, що навчає людину мудрості, терпінню та співчуттю. Водночас Костенко звертає увагу на крихкість довкілля та потребу його збереження. Вона переконана, що захист природи — це не лише екологічний, але й духовний обов’язок кожної людини.
Таким чином, природа займає центральне місце у світогляді Ліни Костенко, впливаючи на її поетичну мову, філософію життя й громадянську позицію. Це джерело натхнення не лише формує її творчість, але й підсилює заклик до людства жити у гармонії з навколишнім світом.
Вірші Ліни Костенко про природу
Ліна Костенко — поетеса, чия творчість вражає багатогранністю та здатністю передати найтонші відтінки людських почуттів і світогляду. Її поетичний талант охоплює безліч тем, які стають основою для глибоких роздумів і художніх відкриттів. Вірші Костенко зберігають у собі унікальну силу слова, що здатне торкнутися душі, викликати емоції й змусити замислитися над тим, що є важливим і вічним. Особливим аспектом її творчості є природа та все, що з нею пов’язане.
Сосновий ліс перебирає струни.
Сосновий ліс перебирає струни.
Рокоче тиша на глухих басах.
Бринять берези. І блукають луни,
людьми забуті звечора в лісах.
Це – сивий лірник. Він багато знає.
Його послухать сходяться віки.
Усе іде, але не все минає
над берегами вічної ріки.
Світає світ в терновому галуззі.
Кладуть вітри смичок на тятиву.
Десь голос мій шукає моїх друзів,
і хтось чужий кричить мені: ау!
І знову тиша. Лиш блукають луни,
Крізь день, крізь мить, крізь душу, крізь віки.
Сосновий ліс перебирає струни
над берегами вічної ріки…
Вірш Ліни Костенко «Сосновий ліс перебирає струни» відображає гармонію між людиною та природою. Образ соснового лісу, який «перебирає струни», символізує мелодійність і спокій, що виникають від єднання з довкіллям. Природа стає джерелом внутрішнього натхнення і роздумів, підкреслюючи емоційну чутливість і глибину зв’язку з навколишнім світом.
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.
У цьому вірші Ліна Василівна створює ліричну молитву вдячності, звертаючись до сонця як символу підбиття підсумків прожитого дня. Поетеса оспівує красу світу через образи природи, підкреслюючи гармонію між людиною та довкіллям, а також значущість пам’яті про минуле та надії на майбутнє. Тема духовності розкривається через вдячність за моральну чистоту людей та збереження миру, що свідчить про глибокий гуманізм авторки. Завершуючи, вона порівнює слово з молитвою, підкреслюючи його сакральну роль у людському житті.
***
Ще назва є, а річки вже немає.
Ще назва є, а річки вже немає.
Усохли верби, вижовкли рови,
і дика качка тоскно обминає
рудиментарні залишки багви.
І тільки степ, і тільки спека, спека,
і озерянин проблиски скупі.
І той у небі зморений лелека,
і те гніздо лелече на стовпі.
Куди ти ділась, річенько? Воскресни!
У берегів потріскались вуста.
Барвистих лук не знають твої весни,
і світить спека ребрами моста.
Стоять мости над мертвими річками.
Лелека зробить декілька кругів.
Очерети із чорними свічками
ідуть уздовж колишніх берегів…
У вірші “Ще назва є, а річки вже немає” Ліна Костенко порушує тему екологічної трагедії, змальовуючи зникнення річки як символ руйнації природного світу. Поетеса з болем описує висохлі береги, потріскану землю та залишки життя, що намагається вижити в умовах безповоротних змін. Образи “лелеки”, “очеретів із чорними свічками” та “ребер моста” підкреслюють драматизм втрати та незворотність процесів, що стали наслідком людського недбальства. Авторка звертається до зниклої річки з благанням воскреснути, висловлюючи не лише тугу за минулою красою, а й заклик до усвідомлення відповідальності за довкілля.
***
Цей ліс живий! У нього добрі очі.
Цей ліс живий! У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Дубовий Нестор дивиться крізь пальці
на білі вальси радісних беріз.
І сонний гриб в смарагдовій куфайці
дощу напився і за день підріс.
Багряне сонце сутінню лісною
у просвіт хмар показує кіно,
і десь на пні під сивою сосною
ведмеді забивають доміно.
Малі озерця блискають незлісно,
колише хмара втомлені громи.
Поїдемо поговорити з лісом,
а вже тоді я можу і з людьми.
В цьому своєму вірші автор створює поетичний гімн природі, змальовуючи ліс як живу істоту, сповнену мудрості, спокою та краси. Ліна Костенко використовує яскраві образи – “дубовий Нестор”, “сонний гриб”, “білі вальси беріз” – щоб передати багатогранність і гармонію лісового світу, де все взаємопов’язане. Через уособлення та казкові мотиви, такі як “ведмеді забивають доміно”, авторка підкреслює унікальність природи, що живе своїм особливим життям, недосяжним для людського втручання. Заключний рядок розкриває ліричний заклик до єднання з природою, яка допомагає зрозуміти себе та налаштуватися на спілкування з людьми.
***
Стояла груша, зеленів лісочок
Стояла груша, зеленів лісочок.
Стояло небо, дивне і сумне.
У груші був тоненький голосочок,
вона в дитинство кликала мене.
Ми з нею довго в полі говорили,
не чули навіть гуркоту доріг.
Мої важкі, мої щоденні брили
старий Сізіф тим часом постеріг.
Стояли ми одна супроти одної.
Ні з чим не крились, не хотіли йти.
Вона боялась осені холодної,
а я боялась шуму й суєти.
Удвох ми з нею слухали зозульку.
І хмари йшли, як нетутешній дим.
Сізіф курив свою гіркущу люльку,
йому хотілось бути молодим.
У вірші Ліни Костенко «Стояла груша, зеленів лісочок» авторка звертається до теми зв’язку людини з природою, внутрішнього світу й пошуку гармонії. Груша в образі природного співрозмовника символізує ностальгію по дитинству та простоті життя. Діалог з природою виступає як спосіб втечі від буденних турбот і страхів. Сизіф у вірші є символом нескінченної, важкої праці, що нагадує про втому від життєвих зусиль. У другій частині вірша звучить тема страху перед осінньою порою та життєвою суєтою, протистояння до яких створює глибоке розуміння людської самотності й пошуку спокою.
***
Гроза проходила десь поруч
Гроза проходила десь поруч. Було то блискавка, то грім.
Дорога йшла кудись на Овруч в лісах і травах до колін.
Латаття ніжилось в озерах, хитали ряску карасі.
Черкнула блискавка по зелах, аж полягали вони всі.
Над світом білим, світом білим хтось всі спіралі перегрів.
А хмари бігли, хмари бігли і спотикалися об грім.
Гроза погримувала грізно, були ми з нею тет-а-тет.
Тремтіла річечка рогізна, човни ховала в очерет.
У вірші “Гроза проходила десь поруч” Ліна Костенко передає драматизм і красу природного явища, показуючи гармонію стихії та людських переживань. Поетеса створює живі образи природи – блискавка, грім, хмари, річка – які оживають у її рядках, а спостереження за ними стає своєрідним спогляданням величі світу. Напружена атмосфера грози змінюється відчуттям затишку та єднання, коли ліричний герой залишається з природою наодинці. Завдяки тонкій поетичній майстерності, Костенко підкреслює складність і красу моменту, показуючи, як природа здатна викликати у людини сильні емоції та роздуми.
***
Природа мудра. Все створила мовчки.
Природа мудра. Все створила мовчки.
Росинку поту втерла на брові.
На буреломах сходять мухоморчики –
театр ляльковий просто на траві.
Один великий, в брилику озерце.
Оранжеві, червоні ковпачки.
Здається, вийде гномик в камізельці,
застебнутий на срібні гаплички.
І вклониться. Задзвонить бубонцями.
Драбиночку приставить до гриба.
І краснолюдки підуть з куманцями
повз гриб, що зветься Жаб’яча Губа.
Ідуть, ідуть, ідуть та спотикаються.
А на грибку, під криласом пташок,
з великим пензлем, у зелених капцях
фарбує гном оранжевий дашок.
Йому злізати високо і круто.
Він пензель той тримає обома.
Як гарно все! І все така отрута.
І сіє дощ… І гномиків нема…
Вірш Ліни Костенко «Природа мудра. Все створила мовчки» розкриває глибокий філософський погляд на природу як джерело гармонії та мудрості. Природа, створюючи все навколо, не вимагає ні слів, ні шуму — її сила в тиші та спокої. Авторка підкреслює, що справжня краса і мудрість природи не потребують зовнішніх проявів або демонстрацій. Це нагадує людині про важливість внутрішньої тиші та глибокої взаємодії з довкіллям. Через цей образ природа постає як вічний, спокійний і мудрий творець, котрий діє в єдності з життям, без зайвих зусиль чи слів.
***
Іду в полях. Нікого і ніде.
Іду в полях. Нікого і ніде.
Півнеба захід – золото червоне.
Я йду, і одуд стежкою іде,
моїх полів маленький чичероне.
Де бджоли носять сонячний пилок
і муравель над здобиччю міркує, –
ледь я зміню дистанцію на крок,
він перепурхне й далі чимчикує.
Я чую смутку пальці крижані.
Розрісся цвинтар. Груша постаріла.
Мабуть, людину десь на чужині
отак би жодна пташка не зустріла.
І він іде, і я собі іду.
Йдемо удвох під вечір по стежині.
А він мені дудукає: ду-ду!
А далі яр і діти у ожині.
Вірш Ліни Костенко «Іду в полях. Нікого і ніде» передає відчуття самотності та внутрішнього пошуку. Ліричний герой, йдучи в полях, відчуває відсутність інших людей, що символізує ізоляцію або розрив із соціумом. Це може бути і пошук внутрішньої свободи, і прагнення до тиші, де можна почути себе. Природа стає простором для глибоких роздумів і самопізнання. Тема самотності, яка не є негативною, а швидше є частиною особистого шляху до розуміння самого себе, домінує в тексті.
Короткі вірші Ліни Костенко про природу для дітей
В цьому розділі ми пропонуємо Вам короткі поезії Ліни Костенко, які наповнені емоціями та яскравими образами, що дозволяють дітям не лише пізнавати природу, але й відчувати її красу та мудрість. Костенко вміло поєднує простоту та глибину, створюючи вірші, які легко сприймаються, але водночас спонукають до роздумів. Вона вчить дітей бачити велич природи в дрібницях, любити та оберігати навколишній світ, знаходити в ньому гармонію і натхнення для власних мрій та творчості:
Вибіг місяць з-за діброви
Вибіг місяць з-за діброви,
погубив на вітрі брови,
заховав за спину руки,
ходить лисий, без перуки.
Смуток зорям невимовний:
ой, який тепер він повний!
А як був молодиком,
був худесеньким серпком…
***
Великі хмари холодом нагусли.
Червоне листя падає в гаю.
Летять у вирій дуже дикі гуси,
а я слонам привіт передаю.
***
Красива осінь вишиває клени
Красива осінь вишиває клени
Червоним, жовтим, срібним, золотим.
А листя просить: – Виший нас зеленим!
Ми ще побудем, ще не облетим.
А листя просить: – Дай нам тої втіхи!
Сади прекрасні, роси – як вино.
Ворони п’ють надкльовані горіхи.
А що їм, чорним? Чорним все одно.
***
Баба віхола, сива Віхола
Баба віхола, сива Віхола
на метільній мітлі приїхала.
В двері постукала, селом вешталась:
– Люди добрії, дайте решето!
Ой, просію ж я біле борошно,
бо в полях іще дуже порожньо.
Сині пальчики – мерзне житечко.
Нема решета, дайте ситечко.
Полем їхала, в землю дихала
баба Віхола, сива Віхола…
***
Стоять жоржини мокрі-мокрі.
Стоять жоржини мокрі-мокрі.
Сплять діамантові жуки.
Під грушею у дикій моркві
до ранку ходять їжаки.
А в сні далекому, туманному,
не похилячи траву –
Дюймовочка в листочку капустяному, –
я у життя із вічності пливу.
***
Старі дуби, спасибі вам за осінь
Старі дуби, спасибі вам за осінь,
За відлітання радості і птиць.
Ще, певно, я затуркана не зовсім,
Що чую шурхіт княжих багряниць.
Моя княгине! Ти ідеш вмирати,
Піднявши вгору стомлене лице.
Я плачу й можу сліз не витирати.
Старі дуби, спасибі вам за це.
***
Дощ полив, і день такий полив’яний.
Дощ полив, і день такий полив’яний.
Все блищить, і люди як нові.
Лиш дідок старесенький, кропив’яний,
блискавки визбирує в траві.
Струшується сад, як парасолька.
Мокрі ниви, і порожній шлях…
Ген корів розсипана квасолька
доганяє хмари у полях.
***
Після дощів смарагдова діброва
Після дощів смарагдова діброва,
на білій ріні річка говірка.
І смужка сонця тонко пурпурова
далекий обрій пензликом торка.
Лежить городів гарбузова Мекка.
У тихе небо струменить тепло.
І над стареньким комином лелека
після дощу просушує крило.
***
Мурашки думають про зиму
Знайшов мурашка гарну бадилину.
Везе-везе… везе-везе…
I так, i сяк, i вгору, i в долину! —
Така важка, нiяк не доповзе.
Прийшла на помiч рiзна комашина,
Ще й коника гукнули стрибунця.
Три днi, три ночi царство мурашине
Рубало бадилинку на дровця.
***
Буває часом сліпну від краси
Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є — дорога, явори,
усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.
На нашому сайті також є стаття, присвячена кращим віршам Максима Рильського. Ви можете ознайомитись із добіркою дитячих віршів, коротких поезій та творів, що розкривають глибину почуттів до рідної України. Для того, щоб насолодитися поетичним світом одного з найвідоміших українських письменників, перейдіть за посиланням: Кращі вірші поета Максима Рильського: дитячі вірші, короткі вірші, вірші про Україну.
